У київському видавництві «Темпора» у жовтні  поточного року вийшла у світ книга «(Не)воля», де розповідається про долі декількох отримувачів послуг Соцгуртожитку. Деякі її глави написані завдяки співпраці зі співробітниками закладу.
Півтора роки тому журналістка «Українського тижня» (www.tyzhden.ua) Єлізавета Гончарова завітала до Соцгуртожитку і взяла інтерв’ю у трьох отримувачів послуг. Стаття була оприлюднена в інтернет-виданні «Український тиждень» під назвою "Державні діти: шанс чи його позбавлення" (https://tyzhden.ua/Society/214575).
До книжки увійшли репортаж про хлопців та розповідь про долю отримувачки послуг, якій вдалося допомогти у возз’єднанні її маленької сім’ї із донечкою «Державні діти: врятувати маму для Людмилки» (https://tyzhden.ua/Society/209032).
Фрагмент книжки про одного з наших клієнтів:
"Сергій
Я народився в Красногорівці, мені буде 20. Півроку тому вперше за весь цей час був на малій батьківщині, де живе бабуся, дядько з двоюрідною сестрою. Там страшно залишатися, бо постійно стріляють. Але бабуся не боїться, вона вже звикла. До цього я вчився в училищі. А ще до цього — у школі-інтернаті в Миколаївці. Там теж 2014-го стріляли, ми ховалися в підвали й дуже боялися. Ми тоді нічого не розуміли, просто було страшно. Потім нас вивезли в табір у Святогірськ, де тихо й можна спокійно спати. А взагалі в інтернат я потрапив, коли був у третьому класі. Батьків позбавили прав на мене та двох моїх маленьких братів-близнюків. Батько пив, а мама багато працювала, не дуже за нами дивилася. Брати потрапили в інший інтернат — у Мар’їнці, бо були ще дошкільнятами. А я відставав у навчанні, мав погані оцінки, бо зі мною ніхто не займався, тому мене відправили в інший, спеціалізований інтернат. Спочатку я дуже плакав, хотів додому, потім звик..."
У цієї книжки є продовження у реальному житті. Йде час, у кожного свій шлях, яким крокується інколи важко. …І соціальний гуртожиток докладає зусиль, щоб цей шлях був без різких поворотів та ям.